Віктор Гуцал: «Народну музику навмисно хочуть знівелювати, щоби не знав світ, хто ми є…»

 

         До невеличкого музею при Національному оркестрі народних інструментів хочеться прийти не один раз. Адже створені народом інструменти допоможуть простежити нашу історію і культурний розвиток не згірше за історичні літописи чи археологічні знахідки. Скажімо, гудок — струнно-смичковий інструмент, відомий ще з часів Київської Русі і намальований на фресках Софійського собору, — прообраз скрипки: у XI сторіччі в Італії, країні видатних скрипкових майстрів і скрипалів, її ще не було. Давня ліра, чотириструнна кобза, бандура — основа в оркестрі народних інструментів… На лірі переважно виконували церковну музику, бандура ж була більш демократичним інструментом — на ній можна було грати все. Сучасна бандура має 64 струни, тож щоб опанувати її, потрібне неабияке терпіння, бажання і любов. Але неповторне звучання і невичерпні художні можливості її — втіха як для виконавця, так і для слухача. Цікаво, що тисячолітню сопілку вмів в Україні вирізати кожен сільський хлопчик. Ну і , звісно, заграти на ній. Рубель, качалка, бербениця — взагалі-то предмети побуту, в останній, наприклад, роблять овечий сир, але в руках умілого музики ще й як заграють! Гуцульські цимбали, без яких не обходиться жодне весілля, цитра, трембіта… Козацька сурма XVI сторіччя — її відродили наші майстри за описом Гната Хоткевича, який побачив таку одну — чудом збережену — у Санкт-Петербурзі. Очевидно, саме неупокорене звучання цієї сурми наприкінці 80-х років минулого століття збентежило правителів і вони заборонили виконання «Запорізького маршу» — візитівки оркестру народних інструментів. Водночас і його автору та диригенту оркестру Віктору Гуцалу довелося на певний час перейти до іншого творчого колективу…

          Але найцікавіше почути, як усі ці інструменти звучать у ансамблі. Близько 60 їхніх модифікованих й удосконалених пра-пра-…внуків створюють унікальний колорит Національного оркестру народних інструментів, створеного майже 36 років тому.

— І побачити, і почути народні інструменти можна прямо у нас, в репетиційній залі, — розповідає генеральний директор — художній керівник Національного оркестру народних інструментів України Віктор ГУЦАЛ. — Тобто цілком можливо силами нашого оркестру проводити уроки із наочною демонстрацією для школярів загальноосвітніх шкіл — тут вам і мистецтвознавство, і країнознавство, і народознавство, і музикознавство. Заразом діти й на репетиції побувають — теж цікаво. І організувати таке зовсім неважко, потрібне лише бажання з боку освітян. Народна інструментальна музика найкраща в тому плані, що через неї можна залучати молодь до більш серйозного мистецтва — до симфонії, до опери.

         У нашого оркестру народних інструментів була дуже непроста історія створення. Уже всі радянські республіки такі оркестри мали, а Україна ні — влада робила все, аби його тут не було. При тому, що ми така музикальна нація і оригінальних народних інструментів — понад 60, не рахуючи підкласів і різновидів! У 1959 році на шпальтах «Молоді України» розгорнулася дискусія, чи потрібен нам такий оркестр. Ідею його створення підтримали М.Рильський, Л.Ревуцький, С.Людкевич, П.Козицький, М.Вериківський, П.Майборода, Г.Майборода… Проте знадобилося десять років, щоб ця ідея таки перемогла. Я переконався: то було політико-ідеологічне питання, а не мистецьке.

— Ну тепер, мабуть, вас навперебій запрошують виступати? Коли останній раз «Запорізький марш» звучав із високої сцени?

— Сьогодні Національний оркестр народних інструментів, утім, як і інші народні колективи, що мають статус національних (хор імені Г.Верьовки, ансамбль імені П.Вірського, капела бандуристів, хорова капела «Думка») не звучить по Державному радіо, його не показує Державне телебачення, вкрай рідко ми їздимо на гастролі.

— Ви так дорого коштуєте?

— Концерт нашого творчого колективу, який налічує 60 творчих одиниць, у Києві коштує 1250 гривень. Тобто коли у вас знайдуться такі гроші, запрошуйте, ми заграємо будь-де — на роботі, квартирі чи на дачі. На виїзді у Київській області ми коштуємо 1500 гривень, за межами — не більш ніж 2500 гривень. Такі у нас офіційні лімітні вартості. Але оркестр міг би навіть без цих концертних грошей працювати, адже ми отримуємо зарплату із бюджету і вважаємо, що це наша робота. Якби ж то держава нам ще давала кошти на олівець, лампочку, оплату телефону, не кажу вже про закупівлю нових чи підтримання у робочому стані наявних інструментів, більшість з яких унікальні…

— Ну а гастролі можуть якось цьому зарадити?

— Транспортні витрати, витрати на проживання нині такі, що їхати ми можемо лише за кошт приймаючої сторони. А приймають нас місцеві філармонії — теж «великі багатії». Сьогодні на гастрольну діяльність з бюджету нам виділяють 60 тисяч гривень на рік. Давайте підрахуємо: замовити два автобуси (їде 55—58 чоловік творчого складу), скажімо, в Одесу (де нас завжди залюбки приймають при повному залі філармонії). Один автобус коштує 2,5 тисячі грн. за добу. Плюс готель, добові. За нашими підрахунками, один концерт обходиться десь у 10—15 тисяч грн. Тобто 60 тисяч — це якраз на чотири концертних дні. Раніше, за часів «Укрконцерту», квитки по 3—5 карбованців покривали витрати приймаючої сторони на оренду залу. Сьогодні ціни на неї виросли страшенно. Звісно, при ціні квитка у 200—300 гривень можна відбити такі витрати навіть при незаповненому залі. Але цінитель класичного мистецтва не може заплатити за квиток більше 20—30 гривень — і то для нього забагато. Не кажучи вже, щоб прийти на концерт із сім’єю…

Фактично сьогодні гастрольна діяльність в Україні згорнута — що таке 4—5 гастрольних концертів на рік? Маючи колосальну народну музичну культуру, ми не використовуємо цю велетенську силу для консолідації, для виховання духовності, для піднесення моралі. Говоримо про державне мислення, духовність записана на скрижалях урядової програми — але не згадуємо, що саме народна музика здатна з легкістю справитися із цим завданням. Шотландці, наприклад, консолідуються навколо волинки: що тихіше вона звучить, то дужче відлунює в душі кожного патріота. Вона — заклик до свободи і духовної ідентичності цілого народу!

Я вважаю, людям потрібно дати можливість насолоджуватися власним мистецтвом. Чому ми за податки утримуємо армію, міліцію, а живитися своїм мистецтвом не маємо права?

— А чому, власне, за податки?

— А чому держава повинна відокремлюватися від основного? Ми сплачуємо податки в тому числі і щоб підтримувати духовність народу на якомусь певному рівні. Можна було б говорити про відокремлення від держави, якби ми жили у нормальному демократичному суспільстві, де всі олігархи настільки свідомі, культурно і морально розвинуті, що хтось би взяв Національний оркестр народних інструментів на повне забезпечення. У розвинених державах так воно і є — багато зарубіжних колективів і театрів утримуються окремими людьми. Але у нас до цього надзвичайно далеко, це ж вам не футбольний клуб.

Державі варто не забувати про те, без чого вона може припинити своє існування. У нас на 48 мільйонів населення — один державний оркестр народних інструментів, а у сусідній Росії на 148 мільйонів — 56 таких державних колективів, тобто у кожному обласному центрі. І річ не в тім, що грошей немає, а в тому, як вони витрачаються, які вибрано пріоритети.

— Але ж часи змінюються, і необхідно брати до уваги уподобання людей і дух епохи. Чи багато сьогодні любителів інструментальної народної музики?

— Ми проіснували майже 36 років, проїхали з гастролями всю Україну, нас слухала аудиторія, різна за віком і професіями, — і жодного разу я не чув після концерту поганого відгуку. Бо ми виконуємо музику, яка зрозуміла кожному. Нас почула майже вся Україна, великі міста й маленькі села. З нами виступали такі видатні співаки, як Солов’яненко, Мірошниченко, Гнатюк. Не боялися виступати по неопалюваних клубах, коли пара з рота йшла — 13 градусів, а у нас норма для інструментів — коли менш ніж 16 градусів у приміщенні, не маємо права грати… Десять років як перестали так інтенсивно їздити. Очевидно, й аудиторія забуває…

Але ж, здавалось би, Одеса, що могла би бути відсторонена від національного мистецтва, збирає повен зал філармонії? А цього року нас запросили у Херсон — саме п’ять концертів на ті 60 тисяч, які нам виділили.

— Скільки по радіо сьогодні, на ваш погляд, повинно транслюватися у відсотковому відношенні фолку, класичної музики, джазу, попси, року тощо?

— Звісно, я за те, щоби народно-інструментальний жанр звучав досить часто і багато. Але я розумію: це нереально. Тому у відсотковому відношенні хоча б не менше, ніж усі інші. А сьогодні ми чуємо тільки попсу. Можу я послухати по державному радіо симфонію чи народну інструменталку? Це ж тепер, як кажуть, не у форматі. По УТ-1 концерти класичної музики транслюються о 2—3-й ночі.

— Фолк не може бути масовою музикою, але його аудиторія досить стабільна. Коли, скажімо, відсторонитися від держави, і спробувати жити самостійним фінансовим життям, які кроки з власної розкрутки, піару ви бачите?

— Протягом шести років щороку випускаємо CD, серія називається «Мелодії України» — народна інструментальна музика, оброблена майстрами. Те, що найбільше, як ми тепер кажемо, осучаснено. Вони чудово продаються, випуски навіть повторюють. Робимо записи завдяки фірмі «Росток-рекордс». Але всі права належать їй.

З радіо й телебачення державного ми виключені. Але ж вони теж не живуть тільки з комерційної діяльності, а одержують державні кошти. Чому б не зустрітися двом колегіям — Мінкультури і туризму та Нацрадіо й телебачення й обговорити це питання? В принципі, якщо говорити про комерційні засади, це, мабуть, і правильно — записувати за гроші, але ж я свій музичний продукт вам віддаю для вашого ж використання... Хоча мені здається, що тепер, після підписання конвенції про авторські права, за кожне виконання нашого твору треба платити вже нам… «Запорізький марш» у Львові звучить при прибутті й відході поїзда. Уявляєте, скільки авторських не платять (сміється)? На Заході я був би мультимільйонером.

— А є ще такий вид самореклами, як фестивалі…

— Ми намагаємося брати участь у кожному — куди запрошують. От і на «Країні мрій», що проводить Олег Скрипка, могли грати танцювальної музики хоч цілий день підряд. Не запросили. Перед Євробаченням звернулися з листом до міністерства — пропонували, щоб наш оркестр перед Палацом спорту грав при вході, на вулиці або перед конкурсними виступами. Вирішили не залучати жодного професіонального колективу — нехай гості слухають вуличних музик, які грають у переходах.

Але ж що вони слухали? Часто я натикався на псевдонародників, імітаторів, дискредитаторів народної манери гри. Народне виконання надзвичайно складне, це ж імпровізація, всілякі ладові відхилення. Я з однієї ноти відчую, чи це грає вуйко з полонини, чи, вибачте, лабух, бо ж знаю народну манеру виконання як свої п’ять пальців…

— До речі, про іноземних туристів. Дорікають, що туристам у літній сезон у Києві немає чого показати з культурно-мистецьких колективів…

— А за радянських часів ми мали місячні гастролі у Києві саме для туристів. Інколи виїжджали у Ленінград. Туристи з таким захватом дивилися на нас, ми спеціальну програму їм показували, розповідали про інструменти. Нині заважає небажання, щоб це були наші колективи. А організувати неважко. Нам треба тільки дати кошти на транспорт — переїхати з місця на місце.

— На Захід погляди не спрямовували?

— Музика, яку ми виконуємо, інструменти наші унікальні — все це звучить на повну силу на рідній землі, прив’язує до коренів. Ми ніколи не жалілися, що нам зарплати не вистачає. І я сам, і всі наші музиканти все життя навчаються, ми так прониклися цим із середини, що вертаємося сюди, до витоків, які дають нам сили і грати, і жити. Ми є національний продукт, говорячи сучасною термінологією.

— Що ви робите і як художній керівник, і як композитор для того, щоби молоде покоління розуміло музичну мову оркестру народних інструментів?

— Велике запитання, що таке сучасна мова? Коли ми беремо народну пісню як джерело і намагаємося її викласти сучасною мовою, за допомогою сучасної гармонії, інтонаційного строю — як це робив Лятошинський чи Ревуцький, як це робить Станкович або Кирейко, це колосальна справа. Пісня не втрачає від такого «втручання» — її справді підносять до нового розуміння і до сучасної мови. Але якщо під пісню підставити жорсткий ритм, елементарно нашарувати підголоски, це не є обробка народної пісні, це є вульгаризація — шароварщина. Пісні Івасюка, Білаша, Поклада, Майбороди — самостійні прекрасні твори, максимально наближені до народної пісні, створені на засадах народної музики. Тому вони пішли в люди. Народна пісня, народна музика викарбовувалися і розвивалися століттями, там є свої специфічні лади, специфічна гармонія, ритмічний малюнок, а особливо — виконання. Коли грають троїсті музики — це ціле мистецтво. Негритянський джаз — те саме народне мистецтво, воно виникло не як американське досягнення, а тому, що негри, вивезені з Африки, так зберігали себе, свою самобутність. І не пропали, зберегли — тепер весь світ знає, що таке негритянський джаз або блюз. Хоч і в рабстві були, але вчинили мудро: аби вижити, треба мистецтво своє зберегти.

— Тобто ви вважаєте, що пристосування — це смерть?

— Це нівелювання, це зникнення. Зникне найголовніший, глибинний пласт. Коли розвалити у будинку фундамент, — чи стоятиме він?

— А як могла вижити народна музика на кілька століть раніше — в умовах заборони мови і за відсутності державного бюджету?

— Пісні не могли заборонити. Підсвідомо нація зберігала народну музику, інструменти. Ми не сприйняли те, що нам нав’язували поляки, Москва. До речі, кожна завойовницька нація намагається перш за все опанувати не економіку — мистецтво.

— Тоді треба проводити культурно-просвітницьку роботу…

— На кожному концерті я розказую про музику, яку ми виконуватимемо і про інструменти, на яких її виконуватимемо. Це людям настільки цікаво, що вони набагато краще потім слухають концерт.

А коли я ще був студентом, нас посилали на практику у загальноосвітні школи. Я організував шкільний оркестр у київській школі №78 — на Бессарабці. Дітям, які не вчилися у спеціалізованих музичних школах, які вперше взяли до рук народні інструменти, самим було цікаво, що вийде із нашої затії? І їм дуже подобалося творити. Чому сьогодні у школах не працюють хорові, оркестрові гуртки? Це ж і допоміжна зарплата для тих же музикантів, які нині бідують. А заняття у вигляді гри, імпровізаційні методи навчання дали б блискучі результати: залучення до музики сприяє розвитку обох півкуль мозку, тож одразу поліпшується успішність.

Виходжу із цілком конкретною пропозицією: у нас є напрацювання щодо розвитку і вдосконалення музичної освіти для різних вікових груп — починаючи із дитсадка і закінчуючи ВНЗ. Є відповідні записи народних пісень і музики. Цілком можливо створити CD для кожного класу загальноосвітньої школи за певною програмою. Розмови у Міносвіти про це були, ідею підтримали, а до конкретних кроків не дійшло. Тут і гроші невеликі потрібні…

А чи важко, скажімо, програмістам створити музичні комп’ютерні ігри, де музика складе конкуренцію жорстоким і кривавим розвагам? Гадаю, батьки б охоче купували такі ігри.

— Сто разів доведено, що виховання любові до чогось починається із сім’ї.

— Ставлю завжди за приклад свою сім’ю. Батько й мати, особливо мама, без пісні не могли жити. Батьки співають пісень, а ми — восьмеро — до них приєднуємося. Довгий час, доки була жива мама, ми спеціально збиралися у Львові, аби поспівати. Але в музиканти пішов я один. Можете навіть не питати, чи закінчила музичну школу моя донька. І моя внучка, я впевнений, піде вчитися до музичної школи. Хоча нині музична школа багатьом талановитим дітям просто не по кишені. Крім того, різко підвищилися ціни на духові інструменти, баян, скрипку, які завжди вважалися демократичними.

— Якщо дитина талановита, але з бідної сім’ї, чому б не робити фонди підтримки й фінансувати її навчання у музичній школі?

— Невже для держави так дорого утримувати сотню музичних шкіл по країні? Це ті суми, про які варто говорити? Виділяються шалені суми на якісь помпезні шоу, шалені заходи — хіба не з бюджету?

— А власний оркестр поповнюєте молоддю?

— Аякже! Я починав збирати наш оркестр, коли мені самому було 26 років (тоді головним диригентом був Яків Орлов). Я їздив по всій Україні, збирав кращих народників. Деякі грають і досі. Але загалом оркестр у нас молодий.

Я голова журі конкурсу «Нові імена України», який ось уже 13 років проводить Фонд культури, очолюваний Борисом Олійником. Талановиту молодь (віком від 6 до 22 років) шукають по всіх областях, потім ми їх прослуховуємо і дивимося у Києві. Останній раз у конкурсі взяли участь 150 дітей і юні: гра, вокал, живопис, скульптура, художнє читання… Переможці одержують невеличкі премії від меценатів, рекомендації, дипломи, а головне — впевненість і вибір життєвого шляху. За цей час дехто з тих, хто переміг у конкурсі, вже стали заслуженими і народними артистами… Прекрасні, талановиті, здібні діти — коли я три конкурсні дні відбуду, інакше дивлюся на світ, це наче ковток свіжого повітря…

— Сьогодні оркестр перебуває у такому собі періоді вичікування. Історія повторюється?

— Я пригадую слова міністра пані Оксани Білозір на слуханнях з культури у Верховній Раді, що ми починаємо з нового листка, культура стоїть на старті. Невже?

Ми, маючи музикальність, закладену на генному рівні, таку багатющу народну музичну спадщину, у тому числі таке розмаїття народних інструментів, — найбагатші люди у світі, ми повинні гордитися цим. Гастролюючи по Росії у рамках Днів України, даючи концерти у кожній області, де нас радо зустрічали, особливо у Курську, Орлі, ми це відчули. Показовий приклад: у Тамбові після концерту їхній губернатор, звертаючись до свого міністра культури, питає: «Ну почему украинский оркестр играет так мягко, нежно и выразительно?..». А міністр йому відповідає: «Понимаете, у них же совсем другие инструменты — они создают совершенно другой колорит. Так могут звучать только украинские народные инструменты…»

А що говорити про народну пісню, яка на кілька тисяч років старша за літературу, давніша за писемну історію? Тільки записаних народних пісень понад 200 тисяч. Який ще народ має стільки? Деякі наші пісні знає весь світ, багато народів вважають їх своїми власними, згадайте «Щедрик», «Їхав козак за Дунай» та інші… У цьому плані треба прокладати дорогу до Європи, а не нав’язувати американо-латинський стандарт. Бо будемо такі, як вони, по духовності, а житимемо у сто разів гірше…Тому у мене на схилі моїх літ виникає така думка: нас навмисно не дають слухати широкому загалу — раз не звучать, значить нема, — нас навмисно хочуть знівелювати якимось чином, щоби не знав світ, хто ми є…

Національний оркестр народних інструментів репрезентує не просто народно-інструментальну музику України, а основи нашої духовності. Оркестр живе, коли виступає для людей. А загатіть джерело — помиратимете від спраги…

 

 

 

 

 

 

 

Ірина Бажал

Стаття взята з видання "Дзеркало тижня" 20/08/2005