«КИЇВСЬКОЇ ПАЛАНКИ МУЗИЧНИЙ КІШ», 18-31 грудня 2008 р.

          Перемкнула радіо і наче благодатний дощ змив варнякання «нетаківців» і «регіоналів» — зазвучав бадьорий ритм, чудова мелодія «Запорізького маршу» у виконанні Національного оркестру народних інструментів України.
          Воістину є в ньому той магнетизм, на який озивається наше серце, пам’ять. Може, тому й був репресований цей твір, бо пробуджував в українців дух минулих вольностей.
          Він настільки яскравий і емоційний, що навіть побутувала думка, начебто його написав на замовлення гетьмана Кирила Розумовського геніальний Бетховен.
          Насправді ж автором є роменський кобзар Євген Адамцевич, а інструментування зробив Віктор Гуцал, народний артист України, головний диригент і художній керівник Національного оркестру народних інструментів України.
          Євген Олександрович Адамцевич народився в 1904 році в селі Солониці Полтавської області. Ще в дитинстві осліп, однак це не завадило йому успішно закінчити школу і грати на скрипці, сопілці, бандурі. Він багато їздив по Україні, шліфував свою майстерність. На відміну від інших кобзарів, Є. Адамцевич грав тільки пучками пальців, збиваючи їх часом до крові. Це надавало певного колориту і своєрідного забарвлення звучанню його бандури.
          Кобзарське мистецтво передається від учителя до учня, тож, певно, марш, який виконував Адамцевич, був у репертуарі його вчителів. Євген Олександрович зберіг його і виконував дуже виразно, енергійно. Але через те, що грав пучками, дзвінкості та насиченості звучання не вистачало.  Художній керівник і головний диригент - Віктор Гуцал
          «Я зрозумів, що такий твір, — розповідає Віктор Гуцал, — має звучати масштабно й велично. Ця мелодія ввійшла в мою душу і серце. З неї почали виростати нові музичні фантазії, образи, емоції. Вперше марш прозвучав на сцені Національної опери 12 квітня 1970 року. Ця дата вважається днем народження нашого оркестру, який фактично із «Запорізького маршу» виріс, зміцнів і став на дужі крила.
          До 1974 року «Запорізький марш» звучав у всіх концертах оркестру по декілька разів, слухачі стоячи вітали музикантів.
          Одного разу до нас на репетицію привезли Є. Адамцевича, і ми йому заграли марш. Він — людина стримана. Така ж була і його реакція. В чомусь, очевидно, кобзар був збентежений. Він не звик до такого напруженого оркестрового звучання, не бачив ні музикантів, ні інструментів. Кобзар не звик до поєднання декількох мелодій, які зливаються в єдине живе річище, до поліфонічності музичної тканини. Для нього це був новий марш. Але Євген Олександрович сказав теплі слова і побажав успіхів музикантам.
          Цікаве свідчення очевидця тих подій поета Бориса Олійника: «Торкаючись струн бандури, геніальний Адамцевич, можливо, й не сподівався, що збудив не лише музику горніх сфер, а й пробудив ті глибинні струни, які мовчки лежали в генетичному коді приспаного національного самовідчуття. «Козацький марш» і з’явився, і знаменував час відлиги, яка проглянула в житті суспільства 1960-х років. Певне, мої перевесники пам’ятають перші виконання «Маршу», коли зала буквально завмирала, а потім, ніби сама по собі, зводилася разом із високосними згуками, що буквально кликали на коней. Щось у цих згуках було справді від козацької вольності та одчаякуватої мужності, — і таке невідпорне, що будило в тобі національну гідність і гордість: а ми ж таки теж козацького роду, якому нема переводу. Зрозуміло, це відчули не лише прихильники, а й оборонці нашої «політичної цнотливості». І «Козацький марш» заборонили».
          А сталося це так. Оркестр народних інструментів гастролював у Москві і виступав на сцені Великого театру. У залі були партійні чиновники, які відчули підвищену емоційну атмосферу. І хоча програму концерту слухачі сприйняли дуже добре, відчувалося, що над колективом збираються хмари. Перш за все, заборонили виконувати марш: «Пам’ятаю, як приходили люди із партійних відомств, — пригадує Віктор Гуцал, — і скрупульозно вивчали ноти, порівнюючи їх із деякими піснями січових стрільців. Це була даремна робота, хоча вона зіпсувала багато нервів керівнику оркестру Якову Орлову і мені. Вони не знали, що мелодія маршу сягає далеких часів, як і пісня про Дорошенка та Сагайдачного, що я об’єднав із маршем. «Запорізький марш» перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили — він зник з усіх виднокіл. Я змушений був залишити роботу диригента в оркестрі і перейшов до іншого творчого колективу.
          Настали задушливі, згубні для всього національного, застійні часи, коли далекі від мистецтва чиновники втручалися у творчий процес, забороняли, вилучали музику, знімали людей із посад».
          Оркестр, керований нині Віктором Гуцалом (він згодом, після трагічної смерті Якова Орлова, очолив колектив), за складом інструментарію — єдиний в Україні, бо має понад 40 назв українських народних інструментів. Крім п’яти основних груп, багато епізодичних.
          Коли Україна здобула незалежність, Віктора Гуцала не лихоманило, де знайти репертуар. Чудово знаючи народний мелос, він ніколи не забував ті пісні, серед яких зростав, які чув з дитинства у селі Требухівці Хмельницької області. Батьки його, працьовиті селяни, виростили восьмеро дітей. Тяглися до останнього, але всім дали вищу освіту. Віктор єдиний, хто став музикантом. 
          І як це не раз буває, допоміг хлопцеві випадок. Родина Гуцалів переїхала до Львова, Віктор навчався в загальноосвітній школі. Якось до них прийшов викладач спеціалізованої музичної школи імені С. Крушельницької Л. Бендерський. Він зацікавився музичним слухом хлопця і запропонував йому вчитися відразу в третьому класі. Батьки дуже зраділи і незабаром купили синові домру — замовляли її аж у Москві.
          Школу Віктор закінчив із відзнакою і вступив до Київської консерваторії на оркестровий факультет. Потім його взяв на роботу тоді молодий диригент хору імені Григорія Верьовки Анатолій Авдієвський. Грав Віктор на кобзі, яку зробив відомий майстер народних інструментів Іван Скляр. Були це 1970-ті роки. Тоді ж, у 1969 році, після майже 40-річної перерви поновилося в Україні Хорове товариство (в 1922 році воно називалося Музичне товариство імені М. Леонтовича). З легкої руки оперного співака Сергія Козака та письменника Олександра Чумака, які вболівали за українське мистецтво, були створені чоловіча хорова капела імені Л. Ревуцького та оркестр народних інструментів. Треба було діставати і замовляти інструменти, запрошувати обдарованих музикантів, підбирати репертуар.
          Коли Віктора Гуцала звільнили з роботи, він пішов працювати на радіо помічником головного диригента Андрія Бобиря. «Щотижня звучала наша «жива» передача і 10 хвилин фондового оркестрового запису, — розповідає В. Гуцал. — Я тоді зробив дуже багато оркестровок. Ми ввели групу кобз, а також духові інструменти, розширили струнну групу, зазвучали цимбали, з’явився ансамбль сопілкарів. Вокалістам стало цікаво з нами записувати пісні. Я із задоволенням працював із Діаною Петриненко, Євгенією Мірошниченко, Марією Стеф’юк, Миколою Кондратюком, Анатолієм Солов’яненком, Анатолієм Мокренком та іншими артистами. Їхні найкращі записи припадають на ті часи. І що цікаво — слухач нас уже не тільки чув, а й бачив, бо досі оркестр виступав тільки у студії. А ми вже вийшли на сцени філармонії, палацу «Україна». Для нас спеціально почали писати твори композитори».
          Мине понад 10 років, коли В. Гуцал повернеться до свого оркестру народних інструментів. У колективі весь час змінювалися керівники, оркестр так підупав, що майже втратив слухачів. Диригент гаряче взявся за працю.
          Невдовзі з’явилися ансамблі сопілкарів, зозуль, троїсті музики. Триває пошук репертуару, почалася праця над інструментуванням творів. Оркестр поступово здобуває визнання, а його диригент стає народним артистом, лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.
          Про любов слухачів до цього колективу свідчить такий цікавий експонат, який висить над столом у службовому кабінеті диригента. На сувої паперу, зробленому під старовинний манускрипт, закріплені кришталеві клейноди — булава, шабля, пістоль. Це подарунок «Славному низовому Київської паланки музичному кошу від козаків-нетяг Національного центру «Рось» (його колись очолював Олександр Чумак).
          За кравчуківсько-кучмівського правління, коли мистецькі колективи ледь животіли і не виїжджали взагалі на гастролі навіть по Україні, В. Гуцал не склав руки: ходив до начальства, просив, переконував, «тиснув», і все-таки оркестр виступав в обласних центрах і навіть виїжджав за кордон, зокрема в Росію, де зустрічався з нашими земляками. Наприклад, у Поволжі живе дуже багато українців. Є міста, де існують міцні українські громади, але, на жаль, не завжди етнічні українці гуртуються — вони інертні, збайдужілі до свого родоводу. 
          «В Росії є понад 60 оркестрів народних інструментів, при кожній філармонії працює такий колектив, — каже В. Гуцал. — А в нас багато пощезало. І це при тому, що український народний інструментарій надзвичайно багатий, а твори наші яскраві, колоритні. Навіть самі росіяни мені зізнавалися, що їхні оркестри звучать одноманітно, бо домра мало чим відрізняється від балалайки. Ще у них звучить баян. Ось і весь колорит російських народних інструментів. Тому я не раз чув у Росії здивовані зауваження: як можна об’єднати таку велику кількість різноманітних інструментів. Візьмемо троїсту музику: це скрипка, цимбали, бас або сопілки і цимбали, або скрипка, сопілка, бухало. Скільки всіляких варіантів! Є такі інструменти, що тембрально обарвлюють музичний твір — ліра, бугай, різновиди сопілок, зозуль, свиріль, сурма, козацька труба. Їхні звуки дуже вдало вкраплюються в загальне звучання оркестру».
— З вашим колективом співають найвідоміші артисти. Чи з усіма, пане Вікторе, хто хоче, ви виступаєте?
— Ні, не з усіма. Оркестр народних інструментів — складний організм, голос співака повинен творити разом із інструментом гармонію. Ми маємо певні вимоги, знаємо еталонність виконання, тому з нами не так просто виступати. Немає такого видатного вокаліста, який би з нами не співав. Наш оркестр, я вважаю, для акомпанування співакові це — благодать! Хочу, щоби кожен пам’ятав: народне мистецтво якнайтісніше пов’язане з національною ідеєю, з любов’ю до рідної країни. 
          Без цього побудова Української держави неможлива. Якщо і влада, і народ будуть дбати про мистецтво, то світ по-іншому подивиться на нас. Тоді ми покажемо свою ідентичність, оригінальність, своє обличчя, нагадаємо, що ми, браття, козацького роду.
 
Автор: Ольга МЕЛЬНИК
 
за матеріалами Української газети
Стаття взята з видання ""