«HAOHI-ORCHESTRA»: вектори руху

«HAOHI-ORCHESTRA»: вектори руху


"Національну культуру треба ...насаджувати"



   Бездоганно збалансований ансамбль, майстерність кожного артиста, віртуози-солісти і, звісно, унікальні народні інструменти, що створюють неповторний тембровий колорит: бандури, цимбали, кобзи, скрипки, телинки, зозульки, басоля, ліра, свиріль, козобас, сурма, козацька труба, бугай, флояра, полтавський ріжок, дуда, дримба, бубон, рубель і качалка, береста й багато інших. Оркестр-екзотика для іноземців, а для українців - один з осередків збереження національної музичної традиції. Усе це - про Національний академічний оркестр народних інструментів України (НАОНІ), котрий цьогоріч відзначає ювілей.



   45 років для життя мистецького колективу - не велика, але й не мала дата. Утім про дійсні масштаби цього часового відрізка може свідчити лише його наповнення. Безліч концертів в Україні та за кордоном, 13 випущених платівок, 31 CD, у тому числі 10 випусків серії «Мелодії України», що зібрала найрізноманітнішу інструментальну музику - народну з усіх куточків України та авторську - українську класику, академічні й естрадні твори сучасних композиторів.



    У доробку НАОНІ, зокрема й зафіксованому на аудіоносіях, - не лише українська, а й західноєвропейська музика, не тільки інструментальні композиції, а й сила-силенна пісень, романсів, класичних арій, відтворених у співпраці з такими видатними співаками, як Анатолій Солов’яненко, Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Микола Шопша, Раїса Кириченко, Ніна Матвієнко, Валентина Степова, Фемій Мустафаєв. Взоруючись на приклад НАОНІ, спеціально для оркестру народних інструментів написали оригінальні авторські твори Євген Станкович, Юрій Шевченко, Володимир Зубицький, Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, Вадим Гомоляка, Анатолій Коломієць, Анатолій Кос-Анатольський, Левко Колодуб, Олександр Костін, Ігор Щербаков, Віктор Степурко, Яків Лапинський, Борис Буєвський, Сергій Бедусенко, Ірина Кириліна, Анатолій Гайденко, Іван Тараненко, Юрій Алжнєв, Олександр Яковчук, Микола Стецюн та інші.


     45 років оркестру та 70 років - його генеральному директорові, художньому керівнику і головному диригенту Віктору Гуцалу. Та якби навіть ці «напівкругла» й «кругла» дати (їх відзначатимуть на концерті у Національній опері України 27 листопада) і не перетиналися одного й того самого року, колективний портрет НАОНІ без постаті Віктора Омеляновича Гуцала був би неможливий. Народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор, фундатор кафедри бандури і кобзарського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, секретар Національної всеукраїнської музичної спілки. А для оркестрантів - поважний, дуже вимогливий і водночас толерантний, творчий Шеф, без пафосу - центральна вісь колективу.

    Віктор Гуцал прийшов до оркестру, коли тільки-но починав робити перші кроки в мистецтві, - молодим випускником Київської консерваторії. Він безпосередньо став долучатися до створення колективу: їздив регіонами України у пошуках талановитих професійних музикантів-народників, збирав народні інструменти та музичний матеріал. Він же одним із перших почав робити аранжування і писати власні композиції для специфічного складу оркестру українських народних інструментів, - адже на той час жодного посібника з такого типу інструментування не існувало. Майже усе творче життя Віктора Омеляновича проходило з оркестром, тож історія НАОНІ тісно переплелася із його біографією, а фахові та мистецькі настанови стали концептуальними засадами діяльності колективу.

 

 

 

 

ТРОЇСТІ МУЗИКИ VERSUS БАЛАЛАЙКИ

    Офіційним роком заснування НАОНІ є 1969-й. Але насправді усе розпочалося десятиріччям раніше, коли виникла сама ідея організації в Україні оркестру національних народних інструментів, - ідея, більш ніж логічна з огляду на те неймовірне розмаїття народно-музичного інструментарію, що здавна існує на українських теренах (понад 60 різновидів, не враховуючи підвидів). На той час подібні оркестри вже існували фактично в усіх союзних республіках - у Вірменії, Азербайджані, Казахстані... «Ідея “висіла у повітрі”, але втілити її виявилося непросто, - розповідає Віктор Омелянович, - оскільки поряд із прибічниками оркестру українських народних інструментів (а це - Максим Рильський, композитори брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Станіслав Людкевич, Пилип Козицький, Михайло Вериківський), були і ті, хто виступав за створення у Києві оркестру російських народних інструментів. Це була продумана антиукраїнська культурна політика. Балалайка, домра та баян і так були найпоширенішими на сході України (балалайка, приміром, коштувала найдешевше - 1 карбованець 70 копійок), то ще й навчання на них усіляко заохочувалося - організовувалися відділення у музучилищах, кафедри у консерваторіях. Навіть у Львові насаджувалася російська народна музика - це я можу стверджувати, бо виріс там.

    Боротьба велася у культурних сферах. І по той бік барикад теж стояли дуже впливові, поважні діячі музичного мистецтва. Тож мати оркестр українських інструментів було зась - надто би вже впадала у вічі наша своєрідність, відмінність від російської музики, що визнати у той час декому було нелегко».

    Однак не помічати й тим паче зупиняти таку потужну всеукраїнську хвилю виконавства на народних музичних інструментах ставало дедалі складніше: полтавська капела бандуристів Гната Хоткевича, в якій грали народні музиканти без музичної освіти, оркестр, створений при харківському клубі «Металіст» Леонідом Гайдамакою (організовані у 1920-ті роки, обидва колективи припинили існування через репресії влади у 1930-ті), закарпатський рахівський оркестр (там грали сопілкарі, скрипалі, цимбалісти, трембітарі), мельнице-подільський на Тернопільщині, створений Василем Зуляком у 1956 році. Київський оркестр народних інструментів мав поєднати традиції народного музикування з усіх українських регіонів на основі «троїстих музик» - найулюбленішого українцями ансамблевого складу.
Найцікавіше, що оркестр, котрий тоді очолив Яків Орлов, виник не як державний колектив, а «під крилом» Музично-хорового товариства УРСР - громадської інституції, яка взяла на себе усі організаційні та фінансові клопоти. «Уявіть собі, - згадує Віктор Гуцал, - яка робота була проведена: знайти і привезти музикантів до Києва, забезпечити житлом і заробітною платнею, надати репетиційну базу. Добре, що на той час до Товариства входили такі знані митці-патріоти, як народний артист Сергій Козак, письменник Олександр Чумак, - вони вболівали за цю справу і підтримали її. І лише тоді, коли оркестр запрацював, почав активно виступати, вливаючись у музичне життя України, держава взялася його фінансувати. Спочатку він був оркестром народних інструментів, згодом отримав статус державного, потім - національного і, зрештою, - національного академічного».

НАРОДНЕ Й АКАДЕМІЧНЕ

Андрій Войчук на сопілці. НАОНІ     «Кожен наш оркестрант - професіонал із консерваторською освітою, адже ми націлені саме на концертне виконавство, поєднуючи академічну манеру з народною, - підкреслює Віктор Гуцал. - Як це можливо? На початках оркестру в ньому грали і професіонали, й унікально майстерні музиканти-самоуки з народу, без найменшого поняття про нотну грамоту - циган-цимбаліст Гуденко (це зараз у консерваторіях потужні кафедри цимбалів, а тоді цимбалісти були рідкістю в Україні), сопілкар Дмитро Демінчук та інші. Вони й принесли в оркестр народну манеру музикування, яка культивується і дотепер. Чимало залежить від самого інструмента: скажімо, прийоми та манера гри на цимбалах, сопілці є питомо народними, а скрипалі, котрі вчаться у консерваторії на академічному репертуарі, переймають елементи народної манери вже у нас в оркестрі. До речі, усі наші оркестранти вміють грати на кількох музичних інструментах».

   Евген Левкович на Козобасі. НАОНІ  Концертне виконавство на народних інструментах - надзвичайно важлива частка музичної культури. Поруч із автентичним виконавством, яке реконструює і фіксує фольклор у незмінному, недоторканому вигляді, тим самим продовжуючи життя традиції, концертне виконавство через аранжування допомагає зробити цю традицію надбанням найшир-шого слухацького кола. І у цій царині, як ніде більше, виявляється професійна майстерність, художній смак, тактовність у поводженні з першоджерелом.

     Найяскравіший приклад - нині широковідомий «Запорізький марш», із якого почалася історія НАОНІ, котрий став візитівкою оркестру. Вперше Віктор Гуцал почув його від бандуриста з Ромен Євгена Адамцевича, а той, імовірно, перейняв його від своїх наставників-панотців. Але грав музикант на бандурі пучками пальців, а отже - тихо, так, що про художній ресурс цього старовинного зразка можна було лише здогадуватися. Після того ж, як марш аранжували для оркестру українських народних інструментів, а початкова заклична фраза зазвучала на козацькій сурмі XVI століття, реконструйованій за описами Гната Хоткевича, постав абсолютно новий твір - яскравий, емблематичний, що пробуджував приспані національні почуття. Недаремно Віктору Гуцалу згодом дісталося від партійних чиновників за «Запорізький марш», у якому почали дошукуватися подібності з піснями січових стрільців. Твір заборонили виконувати, плівки з його записами розмагнітили, а молодого диригента звільнили з роботи, через що він був змушений деякий час працювати в іншому колективі.

РОК-ОРКЕСТР НАОНІ:
НОВИЙ ВИТОК ЖИТТЯ

     «Незрозуміло звідки і як виник стереотип, що оркестр народних інструментів - це старі люди, чи, як висловилася одна пані, “старцы, которые играют на балалайках”, - говорить Віктор Гуцал. - Хочеться зламати таке уявлення. Тому керівництво оркестру активно займається менеджментом, просуванням власної музики. Слід дуже чітко розуміти, для кого ми працюємо, інакше зусилля будуть марними. Я навіть запрошував спеціалістів, які читали лекції з музичного менеджменту не лише адміністративному складу, а й усім музикантам.

     У нас в колективі працюють і поважні майстри старшого покоління (Георгій Агратіна, Юрій Яценко, Ірина Гончарова), але багато й молоді. Ми - сучасні, модерні. Ми завжди прагнули до універсальності, ніколи не переставали шукати нові форми, нові можливості висловлюватися для різних слухачів».

     Програми з кавер-версій популярної зарубіжної музики у НАОНІ були й раніше: фантазія на теми «АВВА», «The Beatles», рапсодія з італійських естрадних пісень 1980-х. Але те, що оркестр запропонував улітку цього року, - збірку найпотужніших хітів рок-музики, вперше.

         Слухачі київського клубу «Sentrum», де 11 червня відбулася презентація нової програми, перед концертом насторожено-спокійні, а часом і скептично налаштовані в очікуванні «бандурного року», почали «заводитися» вже з першої «Smoke on the Water»: легендарні гітарні рифи та соло «Deep Purple» впали на струни цимбалів і зазвучали під паличками запального Андрія Войчука. А вже з четвертого номера - «Hotel California» гурту «The Eagles» - зал гудів від драйву, який задали кобзар (на електрокобзі!) та бандурист. Далі були попурі на теми «The Beatles», «Rolling in the Deep» Adele, «Misirlou» Dick Dale (із соло на цимбалах), «The Show Must Go On» від «Queen», «Nothing Else Matters» гурту «Metalliса» (баладний гітарний вступ чудово звучав на бандурі у Тараса Столяра, а вокальна мелодія - на свирілі у Андрія Войчука).

     Підтримували високий градус емоцій ні на йоту не менш драйвові, ніж рок, народні танцювальні композиції - у традиційних аранжуваннях та в інших, надзвичайно цікавих, оформлених із художнім смаком стилістичних міксах: приміром, у ритмі боса-нови або ж у манері диксиленду з характерними джазовими імпровізаціями («Ой під вишнею, під черешнею»). Кульмінаційним номером концерту сміливо можна назвати феєричний виступ квартету «косарів» - лезо звичайнісінької коси в руках музикантів, виявляється, може перетворитися на цікавий, різноманітний за барвами ударний інструмент.

      Із таким само гучним успіхом рок-оркестр народних інструментів НАОНІ (гадаю, не випадкова алюзія до Горана Бреговича та «Wedding and Funeral Orchestra») показав цю програму у Львові та Одесі, плануються подальші виступи в Києві та інших містах України.

      А на черзі - іще одна програма, яку НАОНІ спільно із солістом рок-гурту «Mad Heads XL» Вадимом Краснооким зіграє у Палаці «Україна». «Я подумав, - коментує Віктор Гуцал, - що “Mad Heads” буде добре поєднуватися з нашим оркестром. Це група українська, з відповідним репертуаром: окрім власних композицій вони грають чимало народних пісень. “Чорні очка”, “Ой на горі два дубки” (вони увійшли до альбому “УкраїнSКА”), “Тече вода в синє море” і “Така її доля” на вірші Шевченка, а ще - “Смерека” Любомира Якима і “Автобус буратін”, “А я на морі” самих “Mad Heads” -програма вже готова».

КУЛЬТУРА ТА ЄДНІСТЬ НАЦІЇ

      «Свою національну культуру треба нести, якоюсь мірою навіть і насаджувати. Маючи колосальну народну музичну спадщину, ми не використовуємо цю потужну силу для консолідації, виховання духовності, підйому моралі», - вважає Віктор Омелянович. Цю цілком слушну максиму він підкріплює прикладом Росії, яка витрачає чималі гроші на власну культуру - кінематограф, книгодрукування, музичні колективи. «За 23 роки Незалежності через брак державних коштів, що даються на гастрольну діяльність, ми всього один раз виступали у Криму. То яка після цього там буде культура? Що кримчани підтримуватимуть? Так і на Сході. Навпаки, концертні організації у західних регіонах нас запрошують, виступаючи приймаючою стороною. Але найголовніше те, що саме держава має цим опікуватися: повинна існувати набагато більша, ніж це є нині, бюджетна стаття на видатки культури, треба законодавчо сприяти тому, щоб з’являлися меценати. А в нас усе йде ще за радянськими схемами: економіка - базис, культура - надбудова. Культура, мовляв, зачекає».

     На кожному концерті Віктор Омелянович розповідає про музику, що звучатиме, та про інструменти, на яких вона виконуватиметься. Розуміючи, що виховання починається з дитинства, родини і школи, він пропонував організувати для учнів загальноосвітніх шкіл уроки-екскурсії на репетиції оркестру, на яких би діти і музику слухали, і з інструментами знайомилися, і знання з краєзнавства та етнографії би отримували.

      Звучання народного оркестру, на думку Віктора Гуцала, може бути першою сходинкою до зацікавлення симфонічною музикою. Через народну музику, генетично природну й зрозумілу дитині, ефективнішим стає сам процес навчання - це вже не раз доводили на практиці різних країн (до слова, в Угорщині завдяки Белі Бартоку та Золтану Кодаю - усесвітньо відомим музикантам і патріотам національного мистецтва - вся початкова музична освіта поставлена на народно-музичні підвалини). «І у НАОНІ є систематизовані записи народної музики, напрацювання, що стосуються розвитку та вдосконалення музичної освіти для різних вікових груп - від дитсадка до вишу. Цілком можливо розробити CD для кожного класу загальноосвітньої школи за певною програмою. Розмови у Міносвіти про це були, ідею підтримали, але до конкретних кроків не дійшло».

* * *

      Завершити цей ювілейний нарис хочеться усе ж таки оптимістично, бо на це є вагомі аргументи. Народна музика має свій неповторний код, на який резонує і особистісне в людині, і те, що єднає її із колом рідної землі та рідної крові. Вона дивовижним чином «відмикає» будь-яку душу - навіть, здавалось би, найчерствішу, дивує і вражає, наче вперше, чи то натуру музичного гурмана, звиклого до різноманітних екстраординарних «смакот», чи то обивателя, уподобання якого не поширюються далі сентиментальних поп-шлягерів. Мабуть тому, попри усі труднощі минулого і сьогодення, оркестр народних інструментів залишатиметься актуальним і затребуваним.

     Іще одне твердження, що не викликає сумніву: «Ми, маючи музикальність, закладену на генетичному рівні, таку прекрасну музичну спадщину, в тому числі таке розмаїття народ них інструментів, - найбагатші у світі люди, - говорить Віктор Гуцал. І ми повинні пишатися цим».

  Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ  

  журнал "Музика" №5, 2014 р.

  фото НАОНІ України та Юрія Шкоди