БИЙКОЗА, АБО КОЗОБАС

Козобас

Багато народних інструментів уходять своїм корінням ще у сиву давнину. Козо бас з’явився лише наприкінці 60-х р.р. минулого сторіччя. Його перший зразок зробили в Національному українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Майже одночасно подібну химеру змайстрували й у Київському оркестрі народних інструментів.

На Івано-Франківщині був такий звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а танцювати ще хотілося, гості брали відро, встромляли у нього коромисло, прив’язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а потім палицею протягували по ньому. На такому «інструменті» грали на 5-7-й день весілля, з ним колядники супроводжували різдвяну «козу», імітуючи її «голос». Кожен господар був радий привітати ряджених на своєму подвір’ї. Колядування завжди супроводжувалося яскравою театральною грою, дотепним гумором. Хтось рядився в «козу»: надягав на себе вивернутий кожух, припасовував ріжки, імітував її рухи. Інші учасники дійства допомагали головному персонажеві, підспівували, підтанцьовували. Так виникла ідея на гуцульській фольклорно-етнографічній основі виготовити ансамблевий акомпануючий інструмент. Один майстер заміст резонатора використав барабан, інший – невеликі литаври з дерев’яним корпусом, коромисло трансформувалося у гриф, замість дрота – три струни, вирізьблена з дерева голівка кози прикрасила цей інструмент, нагадуючи про синкретичний характер мистецтва, а тарілочка над нею – не просто прикраса у вигляді своєрідного капелюшку, а й важлива деталь багатофункціонального інструмента. Музикант грає на козобасі коротким прямим смичком або щипком пальців, а по тарілочці ударяє сталевим прутиком. Козобас несподівано став популярним серед професійних і аматорських фольклорних ансамблів.

Музична майстерня на Тернопільщині налагодила виробництво цього інструмента. Так ми стали свідками народження нового виду народного контрабаса. Одні інструменти народжуються, інші – відмирають, хоч у музичному інструментарії це звучить так трагічно, тому що вибулі з ужитку інструменти через деякий час можуть знову зажити новим життям. І процес цей – вічний.