Віктор Гуцал: «Бувають миттєвості, коли радий людським сльозам»

Недавно «Молодь України» надрукувала матеріал про драматичну історію кобзарського мистецтва, зокрема його найкращих представників. У публікації промайнула згадка про знаменитий «Козацький марш» і про романтичну долю його появи. Наголошувалося, І що тріумфальний спалах популярності цього славня українському духові стався завдяки молодому й вже тоді талановитому композитору Віктору Гуцалу, нині — народному артисту України, лауреату Національної премії імені Н Т. Г. Шевченка, художньому керівникові і головному диригенту Національного академічного оркестру народних інструментів України професору Віктору Омеляновичу Гуцалу. Саме з цього епізоду музичної історії нашого народу ми й почали розмову зі славетним подолянином.

— Вікторе Омеляновичу то як насправді відбувалися події довкола появи Інструментальної обробки й широкого оприлюднення «Козацького маршу» чи, як ще подекуди його називають — «Маршу Богдана Хмельницького»? Бо, скажу відверто, вже є відгуки, які по-своєму трактують цю історію, зокрема, в колі поетів, письменників та журналістів.
- Перш за все, наголошу, що ми цей твір називаємо «Запорозький марш», і це — моя назва. Мені, між іншим, пропонували назвати його «Запорізьким похідним» і тому подібне, але ми вважаємо, що наша назва— найвдаліша. Наприкінці 1960-х відбувся з'їзд народних кобзарів, які залишилися на той час. Вони виступили навіть у оперному театрі, тож це стало великою подією й для нас, широкого мистецького загалу. З-поміж інших кобзарів був і знаменитий народний кобзар Євген Адамцевич із міста Ромни на Сумщині. Цей незрячий кобзар співав низку пісень, і, зокрема, заграв ось цю мелодію, яку він теж називав «Запорозький марш». Це була коротенька мелодія на шістнадцять тактів. У нього була специфічна манера виконання: він грав не нігтями, а пучками…
- Тобто?
- … м’якими місцями пальців. Отож, виходило таке тендітне звучаннячко. Та виконання кобзарів не розраховане на велику аудиторію, адже вони традиційно співали, збираючи довкола себе невеличкі групки людей. Гучний спів не характерний для них. Цей же твір, думаю, був у його виконанні, як уже зібраний результат, отож, як і кожна народна пісня, він став уособленням узагальнення творчого процесу. Це — перше. А щодо того, що це— «Марш Богдана», то —- ні в якому разі! Бо є окремий марш, який так і називається: «Богдан Хмельницький». І він у репертуарі нашого оркестру також звучить, але написаний ще до революції українським капельмейстером, який був керівником духового оркестру. Тож це —різні твори, які існують самі по собі. Я взяв мелодію Адамцевича, і, як кажуть, так заглибився в її суть, що захотілося створити справжній, вже художньо-фундаментальний, мистецький твір. І 1969 року я його написав.
— Не запитували себе: а чому, власне, вам випала така доля й саме ви взялися забезпечити гучну славу цьому, нині вже музичному, шедевру? Яке підґрунтя вашого творчого поривання?
— Майже тисяча вісімсот глядачів слухали того вечора цю мелодію, але, як бачите, саме мені довелося з-поміж багатьох тоді присутніх діячів культури взятися за цей, нині вже достоту вивершений в музичному аспекті, твір. Певне, тодішня неординарна подія — з'їзд кобзарів— і надихнула на втілення цієї ідеї, хоча, згадаймо, хрущовська відлига тоді вже змінилася на брежневську епоху, що одразу позначилося й на тому, що робилося загалом у сфері культури й у музиці, зокрема. Та на той час існували ще такі потужні громадські організації, як Музичне товариство УРСР, де працювали такі прекрасні люди, як керівник народний артист Сергій Козак, письменник Олександр Чумак, котрі були справжніми патрі¬отами України й дбали про те, щоб зробити максимально, аби нація ожила. І саме вони це зробили — запросили учасників з'їзду, організували концерт, який мав широкий розголос. Вони ж започаткували й наш оркестр. Не тодішня держава, а вони дали кошти, запросили диригентів, музикантів. Окрім того, створили й чоловічу хорову капелу, яка тепер носить ім'я Левка Ревуцького. Тож вони тоді зробили дуже величну справу, але це, певне, тема іншої розмови. Водночас, це було преамбулою до моєї подальшої долі: я став Музичним керівником оркестру народних інструментів при Музично-хоровому товаристві. Доводилося - не тільки відшуковувати певного рівня людей, музикантів, добирати відповідні інструменти, шукати приміщення, а й, перш за все, формувати репертуар. Щодо останнього, то вдалося в цьому «Марші» поєднати, насамперед, оте бажання до свободи, яка вже дихала нам у спину, адже ми вже тоді відчували її прихід. І люди під час концертів заповнювали зали, стояли у проходах, коли ми виконували цей твір, що став одразу візитівкою нашого оркестру. Він був одним із перших творів у нашому репертуарі.
- Як же ви потрапили в цей бурхливий струмінь тодішнього мистецького життя? Звідки прийшли? Яку й де отримали освіту?
— Народився я в селі Трибухівці Хмельницької області, тоді — Меджибізького, а нині — Летичівського району. Село наше свого часу було багатим, батьки — Омелян Якович і Пелагія Тимофіївна — мали обійстя, землю завдяки тому, що це були військові поселення, де не існувало кріпацтва. Але потім розкуркулили, змусили піти в колгосп, відтак голод і злидні дістали й нас. Тому звідти моя сім'я, дякувати Богу, переїхала до Львова, де я закінчив місцеву музичну школу-десятирічку. Тоді була прекрасна практика, коли педагоги чи митці ходили в усі школи відшукували в дитячому середовищі таланти. І мене, як обдарованого й здібного хлопчика, також запримітили після двох класів загальноосвітньої школи. Зокрема, згадаю добрим словом прекрасного педагога – Леоніда Григоровича Бендерського, який став першим моїм викладачем музики у Львівській музичній школі. Наша родина хоч і була, як ми кажемо, музичною сім'єю, але не мала можливості дати професійні настанови дитині, тож педагог справді допоміг мені пізнати мистецтво музики. У нашій сім'ї було восьмеро дітей, і всі ми намагалися співати, грати на всіх доступних інструментах, але професіональним музикантом став, завдяки вчителеві Бендерському, лише я. Найперше, завдячу рідній матері, яка себе жертовно присвятила дітям, намаючись усіх поставити на ноги .
— Із чого почали музичну освіту?
— Із такого інструменту, як домра, бо вона коштувала на той час найдешевше — всього три карбованці сорок сім копійок, і її було багато в крамницях. Але головне не це, а те, що почав вивчати ноти, тонкощі музичної грамоти. До того ж, цей інструмент також є професіональним, який вивчається й у консерваторіях, музучилищах і музичних школах. Відтак навчання почалося професійно: сольфеджіо, гармонія, ритміка; відтак заглибився в музичну літературу. Та інакше й не можна було, бо школа випускала фахівців такого рівня, котрі лише до консерватори й поступали. Й було рідкісним явищем, коли випускники Львівської музичної школи потрапляли в якийсь інший виш - медичний чи політехнічний інститути. Та й туди їх брали лише тому, щоби піднімати тамтешню, самодіяльність. А тоді, знаєте, самодіяльне мистецтво було офіційною політикою, що охоплювала маси таким корисним і потрібним дозвіллям од піонерів і комсомольців до старших вікових категорій.
— Де опинилися по закінченні музичної школи?
— Поїхав поступати до Київської консерваторії й одразу потрапив на оркестровий факультет. Відтак закінчив по домрі клас і по диригуванні , у професора Тарнопольсько, й 1966 року за направленням пішов працювати в Український народний хор, який на той час був уже відомим творчим колективом, де були зібрані найкращі мистецькі кадри. В оркестрі хору я грав і керував ним до 1969 року. Залишилися прекрасні спогади, бо дуже приємно було працювати з Авдієвським, який на рік раніше після Григорія Верьовки заступив на посаду керівника народного хору. Радий, що я починав у нього як музикант, а тепер ми з ним уже колеги, поважаємо один одного, бо мене завжди тягло до народної музики, яку добре знав і вивчав. Мало було відповідної літератури, але я мав книгу Ходкевича, яку заборонили з 1930-х років, вивчав її, знав, що наш національний інструментарій нараховує майже шістдесят тисяч найменувань. Але нагадаю, що в ті часи кожна радянська республіка мала свій державний оркестр народних інструментів, за винятком України.
- Не може такого бути…
- Але було! Не давали нам робити такий оркестр. Нас змушували вчитися на балалайках, домрах, баяні, але не на наших споконвічних національних інструментах — сопілці, кобзі, бандурі тощо. Бо була така політика. І саме Музичне товариство, про яке я згадував, 1969 року створило такий оркестр. Прообразом цього оркестру народних інструментів був оркестр у нашому хорі, бо там уже були відповідні інструменти – цимбали, бандури, скрипки, а я грав особисто на кобзі. Багато можна розповідати, яка спричинилася тоді дискусія довкола питання створення оркестру народних інструментів. До розмови підключилися відомі люди — композитори, громадські діячі. Згадую, зокрема, Верьовку, Ревуцького, Лятошинського, професора Гуменюка й багатьох інших. І як результат цього громадського резонансу — створення нашого оркестру народних інструментів, який живе й генерує в музиці енергію народної творчості.
— І займає нині достойне місце у вітчизняній культурі.
—Так. Завжди щодо цього кажу: що таке Україна? Україна — це, передовсім культура, її розмаїття, що є справжнім багатством народу. Зокрема, хорова культура. Адже в нашій національній скарбниці — понад двісті п'ятдесят тисяч українських народних пісень. Ми, звичайно, не чуємо всіх цих пісень, лише — частинки цього багатства, що є найбільш знаними й популярними. Але вони всі є! Коли ми говоримо про інструментарій, то якусь частинку ми зібрали з-поміж шістидесяти тисяч у себе в музеї, де є доволі рідкісні й не знані вітчизняному загалу. Тож чому на такому багатющому підґрунті не бути й оркестру народних інструментів у нашій країні?! Адже всі наші гастролі проходили з великим успіхом. З нами співали найкращі співаки — Борис Гмиря, Анатолій Солов'яненко, Євгенія Мірошниченко, Бела Руденко, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, багато інших. Я завжди підкресяював особливість нашого колективу: органічне поєднання нашого інструментарію з високим вокальним співом, чого не було тоді в жодному оркестрі. Бо все це ґрунтувалося на нашому спільному українському корінні народного мелосу.
— Не повірю, що після створення й такого гучного початку діяльності оркестру все у вас у ті часи було так гладенько й ніхто не встромляв ломаку у шпиці, не намагався знівелювати діяльність колективу…
—Та як таке може бути, щоб без цього!
— Звичайно, адже ми — українці...
— Ха-ха! Але, окрім цього, зрозумійте, є ще й політика. Перший наш виступ 1970 року в Київському оперному театрі мав надзвичайний успіх. Уся культурологічна громадськість, еліта інтелігенції була присутня на концерті, й за її реакцією ми зрозуміли, що стоїмо на правильному шляху. Перше слово взяв тоді на сцені класик нашої літератури Михайло Стельмах, був на концерті Олесь Гончар, інші визначні діячі культури України. Перщий концерт став наче програмним, отож подальша діяльність оркестру висвітлила й тодішню реальність у країні «Запорозький марш» ми грали на з'їзді комсомолу
й виконували його — тричі! Та одразу після цього відчули ідеологічний тиск на колектив: нам заборонили грати наш «Марш», а Володимира Гуцала звільнили з роботи...
— Нівроку...
— ...і з 1969 по 1984 рік у мене була перерва. Відтак запрацював у іншому оркестрі — на радіо. Борис Васильович Іваненко, який очолював Республіканський радіокомітет, прекрасна людина, взяв мене на роботу. Я йому за це дуже вдячний, адже ситуація була дуже серйозна. Приміром, тоді працівники органів держбезпеки питали мене, чому ваш марш запорожців
співзвучний у деяких місцях з піснями й мелодіями повстанських пісень УПА? Я намагався пояснити, що музика складається всього з кількох нот, отож, як може не збігатися якась дещиця, але цей факт засвідчує, що вони й це глибоко вивчали й добре орієнтувалися в питаннях! Отож, мене звільнили, й це було найменшим покаранням як на ті часи.
— Пощастило...
— Звичайно. Тому дуже вдячний Борису Васильовичу за надану роботу на Республіканському радіо. Там також чимало вдалося зробити, відтак перейшов до Київського оркестру народних інструментів при столичній мерії. З 1984 року — художній керівник і головний диригент Національного академічного оркестру народних інструментів. Цей період уже позначився подихом тодішньої перебудови, тож об'їздили всю тодішню одну шосту планети, а ще — чимало зарубіжних країн. І це було для нас дуже важливим моментом, адже несли національну культуру в інші світи.
—А що змінилося в репертуарі нині у порівнянні з тими часами? Який крок зробили в розвитку народного мистецтва?
— Із цього приводу скажу, що розвиток творчості, зростання колективу мають бути безперервним процесом, інакше не можна, бо станеться застій. Горизонт у нас відсутній — йдемо, а кінця-краю не видко. І це добре! Репертуар розширюється: до «Запорозького маршу» і моєї «Веснянки» створили низку творів, які також стали віддзеркаленням колективу. Адже трудність полягала у тому, що ми не мали, як, наприклад, у Росії, такого оркестру, де століттями відшліфовували майстерність та репертуар. Більше того, звідти насаджували нам свої цінності...
— Мабуть, нав'язували «Дубінушку», ще щось подібне...
— Обов'язково! Хоча, скажу, що не так уже й погано, бо й це — також мистецтво, тож давало змогу порівнювати, щось навіть сприймати, зокрема у балтійських народів, узбеків. Поганої народної музики немає, бо її створює сам народ. Отож, вважаю нормальним, коли в репертуарі є різноманітна музика, особливо — під час зарубіж¬них гастролей, але переважно має бути українська народна музика. Ми почали напружено працювати, тож до нас стали схилятися композитори, оркестровики. їх зацікавило наше колоритне, самобутнє й незвичне звучання, тож по¬чали писати спеціально для нас. Тому ми маємо нині дуже великий репертуар і сучасної музики, і української класики, зокрема, Лисенка, Ревуцького, Скорульського, Корейка. У нас є окремий ансамбль сопілкарів, який грає твори Леонтовича. Але я завжди стверджую, попри все, що наш оркестр — це європейський оркестр, адже може грати будь-яку музику будь- яких епох і народів — Сходу, Заходу чи вітчизняну.
— Бо ми, як політики кажуть про наше геостратегічне положення, — на перехресті цивілізацій.
— Саме так, адже тут усе перепліталося, ніби — заквашувалося і в результаті виходить ідеальний і вивершений твір світового мистецтва.
- А як, Вікторе Омеляновичу, підбираєте людей в колектив? Як угадуєте в невідомому музикантові майбутній перл? Приміром, забажаю стати у вас ударником чи сопілкарем, то навряд чи пройде моя кандидатура, ось так – з вулиці…
- Одразу наголошу, що нині оркестр це— високопрофесійний колектив, отож, аби потрапити до нас, треба пройти конкурс, прослуховування, яке здійснює наша музична рада, тому не може бути якихось випадковостей. Нагадаю, що ще при створенні оркестру я об'їздив усю Україну й відвідав усі консерваторії. І ми зібрали тоді музикантів зі Львова, Харкова, Одеси, інших регіонів, котрі були найкращі в своїй професії. Але, водночас, ми звертали увагу й на ставлення до народної музики. Приміром, грає добре Вівальді, Моцарта, але потрібне було й трепетне, особливе ставлення й відчуття до народного мистецтва. Вод¬ночас, з'ясовували, чи зможе музикант адаптуватися в самому колективі. Додам, що нам тоді давали й квартири в Києві для немісцевих. Адже, повторюсь, Музичне товариство тоді було великою силою. Мали значні кошти, які витрачали саме на потреби мистецтва, всієї культури України. У чому й відмінність від нинішньої ситуації, коли окремі структури й мають гроші, але не поспішають спрямовувати їх у культурну сферу, особливо — національну. Радше—у шоу-проекти чи якусь попсу. Нині — це трагедія, але тоді, попри тоталітарність режиму, ситуація була сприятливіша. Нині, коли беремо на роботу, то в побутовому відношенні музикант — сам по собі, навіть у гуртожиток не можемо прилаштувати. Але таке нині життя, й в цих умовах мусимо існувати й шукати компроміси — в фі¬нансовій політиці, гастрольній діяльності. Цього року — поїздки в Польщу, Росію, інші плани. Шукаємо й відточуємо пісенні скарби в регіонах. Приміром, побутує чимало уявлень про Донбас, де нібито й про скрипку не чули. А там ми віднайшли чимало приємних несподіванок саме з цим інструментом. На Східній Україні й сопілка є, й бандура, зокрема, на Сумщині, Чернігівщині — оплоті кобзар¬ства. Намагаємося передати в творчості особливості Галичини, Буковини, Слобожанщини, Закарпаття, всіх країв Вітчизни. Рідне наше Поділля має традиції сопілки, ударних інструментів, особливо — в районі Волочиська, Підволочиська, де тон задають педагоги. У нашому оркестрі також є представники цього краю.
— Ви згадали про шоу-реалії. Як ви загалом ставитися до цієї проблеми? Бо ми, молодоукраїнці, засновники першої «Червоної рути», конкурсів імені Володимира Івасюка, «Моря друзів» у Ялті маємо зважати на молодіжну аудитрію та її забаганки.
— Це настільки болюче питання, що однозначної відповіді не дам. Моя думка така: усе це залежить од морального стану суспільства. Нині ті, що керують, мають і розподіляють кошти переважно на ту ж попсу, не виокремлюючись такими чеснотами, і тому продукують і сприяють тому, що вони розуміють. Не те, що треба для духовності підростаючого покоління, а те, що є в їхній свідомості, далекій від духовних потреб суспільства. Простий приклад: у першому читанні в Раді проголосований закон про гастрольну діяльність. Там е найважливіший пункт: де брати кошти для організації гастрольної діяльності для колективів, подібних до нашого, до хору імені Григорія Верьовки, до «Думки» тощо: відраховувати певний відсоток від прибутків шоу-бізнесу. Та навіть і ми зі своїх концертів можемо виділяти дещицю на класичне й народне мистецтво, навчання й підготовку музикантів, співаків у школах та консерваторіях.
— Водночас, постає питання про масове зомбування населення через телебачення, FМ-радіостанції, які, в свою чергу, формують політику, відкидаючи кращі зразки пісенної й музичної творчості так званим терміном: «Не в форматі».
— Не може такого бути! Звертаюся до працівників телебачення, а мені у відповідь: «Ви не в форматі». Питаю, а що таке «Формат»? Адже ви самі створюєте отой «формат»!Це — ваша культура, ваша мораль, відтак ваші гроші, тож і створюєте таку ситуацію, коли на телебаченні мають бути, передовсім, гроші, потім — секс, затим — усілякі жахи на екрані. Ось ваше життєве кредо і ваш «формат»! Тому, вважаю, що держава не може сприяти й терпіти таку ситуацію. Повинні існувати якісь фонди, має організовуватися система допомоги справжнім зразкам мистецтва та їхнім носіям. На Заході є такі фонди, куди люди добровільно несуть свої, чесно зароблені, гроші, ще й радіють, що вони це від серця роблять! Щасливі, бо зробили самі мистецький фестиваль, а інші допомогли фольклорному колективу, треті дали гроші на дитячу студію чи закупили інструмент. А у нас нині й останнього не купиш, бо інструменти такі дорогі, що страшне! Тож необхідно бодай якусь моральну чутливість у суспільстві створити до всього, що відбувається, якщо не можемо фінансами допомогти справжньому мис¬тецтву. Ми, приміром, сприяємо одному ліцею, даємо на Святого Миколая концерти, й дітки так тепло нас сприймають! Зокрема, репертуар їм подобається. Зустрічаємося й зі студентською молоддю. Якось після концерту в Національному університеті імені Тараса Шевченка до мене підійшла групка дівчат зі сльозами на очах: «Ми ніколи такого не чули!». І для мене особисто це було надзвичайною радістю й оцінкою роботи. Ще більша гордість з'явилася за професію: отже, недаремно присвятив усе життя обраній мистецькій стежині! І в щасливих очах своїх колег по колективу також прочитав, як пишаються вони тією великою справою, яку творять щодня і впродовж усього життя.

Юрій Брязгунов