ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО «ЗАПОРОЗЬКОГО МАРШУ»

Є такий епізод з бурлескного «Запорожця за Дунаєм» Остапа Вишні 30-х років: до українських акторів-емігрантів, які грають у Марокко стару оперу й дожилися до того, що, тиняючись по світу, забули власні ймення та стали просто Одарками й Карасями, приїздять посли іноземних держав. Серед них — російський.

Поплескавши по плечах «запорожців», вишикуваних перед ним «у фрунт», він запитує: «Как живйотє, браття-запорожці?» «Добре», — не кліпнувши оком, хором відповідають братчики. «А что дєлаєтє?» «Та ось «Запорожця за Дунаєм» граємо, ваше сковородіє!» «І долго граєте?» «Та, либонь, триста років!» «Маладци! На таком уровне оставайтесь!»

Ось цей «уровень» існує від імператорів до совєтських часів. А спробуй-но відійти від цієї позначки, то вже «націоналіст». Цю табличку не раз приміряли до Державного оркестру народних інструментів України під керуванням народного артиста, лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка Віктора Гуцала. Крамолу йому партійні бонзи «шили» за те, що не ту музику грав. Національну, а треба інтернаціональну, як писав у доносі на Віктора Омеляновича один із директорів оркестру.

Колектив виконував ту музику, яка побутувала в усіх регіонах України, де в різноманітному суголоссі оживав дух, характер нашого народу, його славна минувшина. Оркестр такого складу єдиний у нашій державі, він унікальний тим, що має понад 40 назв інструментів, крім п’яти основних груп, багато епізодичних. Віктор Омелянович — автор підручника про народні інструменти, який студіюють у консерваторіях. Жоден народ не може похвалитися таким багатством музичної народної спадщини.

Однак оркестр не став музеєм раритетів, де понад усе поціновується автентизм виконання. Приміром, він виконує народні наспіви. Але як? Їх звучання — це переломлення музичного матеріалу крізь призму сприйняття сучасника. А отже, пошук нових виражальних засобів, стилістики, лексики, інтерпретації. Власне, той імідж, який має нині оркестр Гуцала — а з ним виступають найуславленіші співаки, — не виник спонтанно: він створювався упродовж років, хоч як важко було робити цю справу, що була поперек горла не одному невігласу-чинуші на партійній посаді.

Згадаймо хоча б знаменитий «Запорозький марш», який зберіг і доніс до наших днів роменський кобзар Євген Адамцевич. Виконував він його дуже виразно, енергійно, вкладаючи всю свою майстерність і емоційну образність. Але через те, що грав пучками, бракувало дзвінкості. Навіть мікрофони не допомагали. «Я зрозумів, що такий твір, — згадує Віктор Гуцал, — має звучати масштабно й велично. Написати новий марш на основі старого стало для мене першорядним завданням».

Уперше ми виконали цей твір на сцені Національної опери 12 квітня 1970 року. Ця дата вважається днем народження оркестру, бо фактично із «Запорозького маршу» він став на крила. Художній керівник і диригент Яків Орлов змушений був кілька разів повторити марш. Відтоді він зажив своєю долею, не завжди прихильною до нього. До 1974 року «Запорозький марш» виконували в усіх концертах по кілька разів, стоячи вітали музикантів.

Але це тривало недов­го. Гастролюючи в Москві, ми виступили на сцені Великого театру. У залі були присутні партійні апаратники. Вони відчули підвищену духовну атмо­сферу серед слухачів. І хоча програму всього виступу сприйняли дуже добре, повернувшись до Києва, ми зрозуміли, що оркестру й особисто мені буде непереливки.

Передусім марш заборонили. Пам’ятаю, як приходили люди з «відомств», скрупульозно вивчали ноти, порівнюючи їх з деякими піснями січових стрільців. Це була марна робота, хоча зіпсувала багато нервів керівнику оркестру Я.Орлову і мені. Вони не знали, що мелодія сягає глибокої давнини, як і пісня про Дорошенка та Сагайдачного — їх я об’єднав з маршем. Він перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили, а я змушений був залишити роботу диригента і перейти до іншого колективу.

Але минули ті часи, «Запорозький марш» звучить з 1984 року не тільки в Україні, а й у радіопередачах за кордоном. Його яскрава мелодія, потужна енергетика давала привід декому говорити, начебто цей твір написав великий Бетховен на замовлення гетьмана Розумовського. Звичайно, це було приємно чути, але, гадаю, геній народу здатний створити шедеври, які стають пам’ятками письменства і захоплюють слухачів упродовж багатьох століть. На мітингах, коли Україна виборювала свою незалежність, цей марш кликав людей підвестися з колін і згадати, що ми не натовп, а нація з героїчним родоводом.

Власне, народний голос Віктор Гуцал чув з дитинства у своєму селі Требухівка на Хмельниччині. Батьки його, працьовиті селяни, вивели в люди восьмеро дітей. Тяглися з останнього, але всім дали вищу освіту. Віктор єдиний, хто став музикантом. І як це часто буває, допоміг йому випадок. Родина Гуцалів переїхала до Львова, Віктор учився в загальноосвітній школі. Якось до неї прийшов викладач спеціалізованої музичної школи імені С. Крушельницької. Він відбирав туди обдарованих дітей. Прослухав хлопця і взяв одразу до третього класу. Хлопцю на замовлення аж у Москві купили домру за 100 карбованців (тоді це були немалі гроші). І почалася для нього наука.

Школу він закінчив з відзнакою і вступив до київ­ської консерваторії на оркестровий факультет. По закінченні пішов працювати у хор імені Григорія Верьовки водночас із хормейстером Анатолієм Авдієвським, який і взяв його на роботу. Грав він на кобзі, яку змайстрував Іван Скляр. Були це 70-ті роки. Слава хору Верьовки вже підупала (зрештою, як і нині): одноманітний репертуар, мало авторських обробок. Звісно, звучали українські пісні, але чимало траплялося «бодрячків» на кшталт «Буряки рядочками». Слухач на таку «наживу» вже не «клював». Оркестр витинав самі гопаки та козачки.

І ось цей запущений репертуар узявся зорати молодий житомирянин Анатолій Авдієвський. Він почав запрошувати до співпраці талановитих композиторів. З’явилися цікаві аранжування, оригінальний спектр подачі фольклору. В оркестрі зазвучали нові, а радше, старі забуті інструменти — ліри, бугаї, сурми, тулумбаси, кувиці, дримби… Най­кращі музиканти-«народники», зачувши про такі новації, потяглися до Авдієвського. Тоді ж 1969 року відновлюється Хорове товариство (1922 року воно було імені Леонтовича, якого підступно вбили більшовики). З легкої руки його керівників Сергія Козака та Олександра Чумака було організовано Київську чоловічу хорову капелу (нині імені Левка Ревуцького) та оркестр народних інструментів.

Із цим оркестром, по суті, треба було починати все з нуля, бо колективу такого складу в нас не було. Діставали й замовляли інструменти, запрошували обдарованих музикантів, підбирали репертуар, компонували програми. Головним диригентом і художнім керівником призначали Якова Орлова, а другим диригентом — Віктора Гуцала. Здавалося б, ось де можна розвернутися — шукай, твори! Але Орлов не терпів, коли хтось затіняв його, хоча за такого «голодного пайка», яким був на той час репертуар, обом диригентам було до чого докласти рук. А тут ще почалися на Гуцала доноси — мовляв, тільки українською музикою цікавиться. І недремне око КДБ спустило вказівку: швидко зібрали пар­тійні збори, хоча Гуцал не був комуністом, і вигнали з роботи.

Але, на щастя, Андрій Бобир запросив Гуцала другим диригентом до себе, в оркестр Держтелерадіо. «Андрій Матвійович робив одні записи, я — інші, — згадує Віктор Омелянович, — щотижня була «жива» передача і десять хвилин фондового запису. Скіль­ки я тоді зробив оркестровок! У нас з’явилися групи кобз, цимбал, духова група, розширили струнну, ансамбль сопілкарів. Вокалістам стало цікаво записуватися з таким колективом — це були Петриненко, Євгенія Мі­рошниченко, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Анатолій Мокренко. І що цікаво: слухач нас уже не лише чув, а й бачив, бо досі оркестр виступав тільки в студії. Ми вийшли на сцени філармонії, Палацу «Україна», для нас почали спеціально писати композитори».

Однак сталося так, що Гуцал знову повернувся до Державного оркестру народних інструментів — після трагічної смерті Я.Орлова. Там увесь час змінювалися керівники, колектив так підупав, що майже втратив публіку. Потрібен був діалог між диригентом і оркестром, а його не було. І тут мені пригадується знаменитий гротесковий фільм Ф.Фелліні «Репетиція» про співпрацю музикантів та їхнього керівника, бо ж музика — це ще й дисципліна, без неї нема творчості. Власне, з цього й довелося почати.

Віктор Омелянович згадує: «Чую — музиканти не погані, але все звучить розхлябано, потрібно було піднімати професійний рівень колективу. А у нас же з’явилися ансамблі сопілкарів, зозуль, троїсті музики». І знову пошук репертуару, робота над інструментовкою творів. Одне слово, та «кухня», де є свої секрети, рецепти, своя технологія: «Я весь час прагну, щоб наш оркестр був сучасним, міг виконувати і класику, і народну музику, і модерну». Із цим колективом охоче виступають найвідоміші наші співаки — М. Стеф’юк, Л. Забіляста, В. Степова, О. Нагорна, І. Пономаренко, брати Приймаки, С. Фіцич та інші.

За кілька тижнів до своєї смерті Микола Шопша, соліст Національної опери, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (нехай земля буде йому пухом!) подарував мені компакт-диск, де було багато записів разом з оркестром Гуцала. Я звернула на це увагу. «О, Гуцал знає вокал так досконало! Дивуюся, як він уміє знайти найцікавіші нюанси в музичному супроводі. До нього черга стоїть», — сказав Микола Сергійович. Бо й справді, спів артиста і гра музикантів творять тут дивовижну гармонію, досконале суголосся.

Позбавлений усілякого менторства, Віктор Омелянович радо підтримує обдаровану молодь. З його оркестром «виходили в люди» такі тепер відомі в світі музиканти, як Лесь Семчук, Андрій Бєлов (йому Гуцал віддав частину своєї Шевченківської премії), бандурист Роман Гриньків та ін.

…Розумію, переповісти чиюсь творчу долю важко. Майстра треба слухати. Тому якщо побачите афішу, де в чудових українських строях стоять з різними інструментами музиканти, — підіть на концерт Гуцалового оркестру і ви переконаєтеся, якою розмаїтою й оригінальною є звукова палітра нашої України.

№ 38 (189) 22 - 28 вересня 2006 року

Ольга МЕЛЬНИК

Стаття взята з видання ""